Рік тому в Музеї визвольних змагань у Львові відбулися установчі збори Всеукраїнського об’єднання українок «Яворина». На зібрання з’їхалися жінки з усієї України – від Закарпаття до Криму. Були ті, котрі щойно повернулися з передової, були вдови загиблих героїв, волонтерки… Зібрало їх бажання об’єднати зусилля, щоб діяти задля швидшої перемоги над ворогом, задля розвитку держави та її оновлення. Головою «Яворини» обрали члена Політради ВО «Свобода», народного депутата VII скликання Ірину Сех. Сьогодні ми розмовляємо з нею про те, як минув цей рік, куди спрямовує свої зусилля «Яворина», як розвивається організація.
– Пані Ірино, як виник задум об’єднати активних патріотичних українок в таку організацію?
– Уже понад рік тривала війна. Величезні потреби на фронті, багато загиблих, поранених, вдови, осиротілі діти й батьки героїв-захисників… Скрізь були потрібні сильні жіночі руки, і жінки невтомно працювали задля перемоги над ворогом. У різних областях вони збиралися, щоб плести маскувальні сітки, готувати домашні страви для поранених в шпиталях, їздити з волонтерською допомогою на фронт. Були такі, що прагнули щось робити, але не знали, де шукати однодумців. Розуміли, що разом можна зробити більше. От за таких обставин виникла ідея об’єднатися в громадську організацію. Ми запросили активісток із різних областей до Львова, провели установчі збори організації, яка отримала назву Всеукраїнське об’єднання українок «Яворина».
– Чому саме жіноча організація?
– Я й сама раніше скептично ставилася до створення якихось об’єднань за статевою ознакою, вважала такий поділ штучним та застарілим. Але під час війни ревізувала свої погляди. Річ у тім, що кістяком нашого об’єднання стали жінки, чиї сини, брати, чоловіки воювали, зазнали поранень чи загинули на війні. Нашим першочерговим завданням стала допомога фронту та підтримка родин воїнів, сиріт, самотніх батьків полеглих. А це власне жіноча справа. У той час я багато читала про історію українського жіночого руху й вона також мене надихнула до створення схожої організації. До того ж я багато співпрацювала з жінками – вони надійні й відповідальні працівниці, на них можна покластися й очікувати навіть більше, ніж від них вимагають. Тож ми – жіноча організація. Хоча в статуті не написано, що до наших лав не можуть вступати чоловіки…
– Яворинка – хто вона? За віком, за освітою, фахом, поглядами? Чи можете створити такий собі узагальнений портрет вашого членства?
– Це неможливо. Вони дуже різні. Є в нас, скажімо, дівчата, зовсім юні, які на фестивалях, різних молодіжних заходах роблять боді-арт і так заробляють кошти для воїнів. Є й поважного віку пані, які дуже допомагають підготувати наші благодійні ярмарки на підтримку воїнів – плетуть, вишивають, випікають свої чудові вироби. Є талановиті артистки, які їздять з концертами на передову, є вчителі та вихователі, які організовують культосвітні заходи для школярів, є депутати місцевих рад, які намагаються лобіювати наші ініціативи в самоврядуванні. Часто в «Яворині» аж три покоління однієї родини – бабуся, мама і внучки. Наші активістки діють по всій Україні – від Львівщини до Донеччини, маємо прихильниць і за кордоном – уже створено осередки в Іспанії та в Італії, які дуже нам допомагають, мобілізуючи закордонних українців.
– Розкажіть, як створювалися обласні осередки, хто їх очолив, як вони працюють?
– У деяких областях «Яворину» вже добре знають. Передусім це заслуга людей, які є обличчям організації, керівників осередків, найактивнішого членства. Я пишаюся, що «Явориною» Хмельниччини керує Тетяна Бондарчук – вдова Героя Небесної Сотні Сергія Бондарчука. Вона – безсумнівний авторитет для громади області, мужня жінка, яка пережила особисту трагедію, але не зневірилася, а навпаки – надихає інших до праці задля перемоги над ворогом та процвітання України. У волонтерстві дуже важливо, щоб людині довіряли. І це зрозуміло, бо люди, які жертвують на благодійність, мають бути впевнені, що їхній внесок надійде за призначенням. Тетяні Бондарчук довіряють. Вона не тільки регулярно збирає і відправляє на передову допомогу для наших хлопців (та ще й сама туди їздить), а й залучає благодійників із-за кордону, наприклад, щоб отримати тренажери для реабілітації воїнів у шпиталі.
Активно працюють наші дівчата на Харківщині. Завдяки голові осередку Марії Шапошніковій та її команді яворинок знають у військовому шпиталі, в родинах воїнів. Та й чи не кожен харківець знає, що може застати в центрі міста на площі яворинок, які плетуть маскувальні сітки та інших до цього запрошують. На Донеччині формує організацію наша активістка Галина Олійникова – патріотка, яка відразу повернулася до рідного Бахмута, як тільки його визволили наші війська. Зрештою, колишній Артемівськ став Бахмутом значною мірою завдяки зусиллям Галини. Вона завзято обстоює декомунізацію в краї, різко критикує місцеву владу, яка свого часу вірно служила режимові.
Ставлю іншим за приклад наших яворинок на Січеславщині, зокрема Олену Залевську, Черкаську організацію (Лариса Воропай), а також організації Кіровоградщини (Наталя Терновенко), Києва (Лідія Ушій). Розгортають діяльність яворинки Волині, Одещини, Полтавщини, Київщини. Про кожну можна багато розповідати – дівчата і поранених обходять, і возять допомогу на передову, і сітки плетуть та багато іншого.
– Перед Великоднем Ваші сторінки в соціальних мережах рясніли кошиками, пасками, яких Ви, мабуть, сотнями відправляли на передову…
– О, пасок яворинки напекли чимало. А ще перед тим ми ліпили й возили на передову вареники, та й не тільки. Добре, що в нас є вправні господині в селах, а також професійні кулінари, пекарі, які долучилися до роботи. Чимало пасок, баранців, іншої випічки продали яворинки на передвеликодніх благодійних ярмарках, а кошти передали сім’ям героїв. Окрім того, ми спакували великодні пакунки на передову та ще й у тилу рознесли чимало. Наприклад, ми підготували понад 30 кошиків із пасками та продуктами на освячення для родин свободівців, які дістали важкі поранення чи загинули на війні та під час Революції Гідності. Раніше ми вітали ці родини до дня Святого Миколая, а тепер – перед Пасхою. Хочу, щоб це стало традицією, щоб ці сім’ї знали, що ми про них пам’ятаємо, що вони для нас важливі.
– Мабуть, Вам доводиться часто стикатися з людським горем, бідою. Не пригнічує так атмосфера?
– А для мене тут нема нічого нового. Я багато років була депутатом – і місцевих рад, і Верховної Ради, весь час приходили люди зі своїми бідами, намагалася розв’язувати їхні проблеми, допомагати, наскільки можливо. Звичайно, коли бачу, як живуть українці, особливо ті, про яких мала би турбуватися держава, то виникає біль, зневіра, але потім набираюся злості. Бо так не має бути! Не може бути, щоб людина все життя тяжко пропрацювала, а на старості літ не мала за що купити ліків і тихо помирала без медичної допомоги. Не може так бути, щоб інваліди все життя бачили світ через вікно своєї кімнати, бо нема нормального інвалідного візка та умов, щоб виїздити на вулицю. Не може бути так, що стара мама провела єдиного сина захищати державу, не дочекалася його, а тепер у неї валиться дах на хаті й нема кому помогти.
Знаєте, ота найбільша бідність переважно захована від світу, туди не добирається влада, цього не бачать люди. Але туди хтось мусить дійти. Наприклад, в інтернати для стареньких, то насправді доми суму й жалю, бо там люди доживають віку в самотній убогості. Або родини, в яких є інваліди, прикуті до ліжка? Переважно це самотня жінка, яка доглядає за дитиною-калікою чи мамою або батьком. Змучена, зневірена, яка не спить ночами, яка не може вийти з дому, щоб вирішити якісь побутові питання, яка всі гроші витрачає на ліки та одноразові підгузники. До них не часто приходять гості, та й самі вони відчужуються, зневірюються й нічого не чекають від життя. Але до них треба дійти, побачити, набратися злості від цього приниження людської гідності. І намагатися змінити ситуацію.
– І як можете допомогти?
– Знаєте, навіть прийти, вислухати людей, це вже багато важить. Звичайно, йдемо не з порожніми руками: приносимо ліки, медичні засоби, одноразові пеленки та підгузники, які нам надсилають наші благодійники, зокрема українці з Іспанії та Італії. Звичайно, ми стукаємо в усі двері – звертаємося в органи влади, самоврядування, до депутатів, щоб обстояти справедливість стосовно обділених родин. Такі відвідини стають поштовхом для наших ініціатив. Наприклад, на Львівщині ми побували в родині військового Володимира Колтуна. Зв’язок із ним зник після 11 липня 2014 року, коли сталася жахлива трагедія під Зеленопіллям. Відтоді його не знаходять ні серед живих, ні серед мертвих. Мама, дружина та двоє дітей вірять, що Володимир повернеться. Однак без батька живеться дуже сутужно, а допомоги вони ніякої не отримують. Після цієї зустрічі ми вирішили, що коли на державному рівні не хочуть потурбуватися про такі сім’ї (а їх, мабуть, сотні), то ми спробуємо допомогти на рівні місцевого самоврядування. Написали проект обласної програми, яка передбачає виплати для сімей, рідні яких зникли безвісти на війні або в полоні. Сподіваємося, що завдяки нашим депутатам в обласних радах цю програму вдасться реалізувати. Після моїх звернень в органи влади родина отримала одноразову компенсацію, а дітям виплачуватимуть щомісячну допомогу. Ще ми зіткнулися із ситуацією, що коли чоловік помер від ран уже після повернення з війни, то родина не отримує виплат, як ті, що втратили годувальників під час бойових дій. Ми також клопочемо, аби цю несправедливість усунути: діти героя мають отримувати допомогу. Одна з наших програм, яка передбачає щомісячні соціальні виплати з обласного бюджету дітям загиблих на війні, ухвалена і діє на Львівщині, а також у Луцьку. Зокрема на Львівщині 148 дітей героїв щомісячно отримують по 2,5 тисячі гривень. Сподіваємося, що цю ініціативу «Яворини» підтримають й інші області.
– Відомо, що «Яворина» намагається вибороти право легендарної зв’язкової Шухевича Ольги Ільків на гідне житло…
– Ми залучили депутатів-свободівців Львівської обласної ради, які написали запити і до міського голови Львова, і до обласного керівництва, однак ті лише відфутболюють такі звернення. А коли питання поставили на голосування на сесії обласної ради, то воно не набрало потрібної кількості голосів. Ми, звичайно, не опускаємо рук і шукаємо можливість таки забезпечити квартирою Ольгу Ільків. Я пишаюся, що така жінка стала хрещеною мамою нашої «Яворини». Рік тому на установчих зборах вона благословила створення нашого об’єднання і сказала: «Хай жінки будуть тими, хто вимощує дорогу героям!». Намагаємося виконувати цю місію.
Ольга ДАНЧЕВСЬКА.
Газета “ВО “Свобода”, №357 (20), 12-18 травня 2016 року.