Військовий льотчик після поранення прагне встати з інвалідного візка, облаштувати дім та виховувати дітей, які залишилися без мами.
Коли має статися щось лихе, майорові Тітаренку сниться той останній бій. На землі ворог намагається взяти в кільце десантників із 25-тки. У небі два вертольоти пробивають шлях наземним військам. Сергій бачить: перший борт відстрілявся, й у нього летить ракета, потрапляє у випущену “пастку”, і вертоліт зникає за лісом. Далі стріляє по позиціях другий борт, в якому Сергій штурманом. Відстрілюються. Штурман повертає голову – й не встигає нічого ні подумати, ні зробити – у машину влучає ракета. Вибух, полум’я й вертоліт падає зі стометрової висоти. Від удару кабіну ламає, а з нею ламається хребет Сергія… Якщо сон обривається, то має статися щось недобре, якщо ж історію “показують до кінця”, включно з порятунком – то не все так погано. Така є в Сергія прикмета.
“Воювати за рідну землю – це не те, що виконувати місію в Африці”
Сергій Тітаренко родом з Сумщини, навчався в Харківському військовому училищі, останні 10 років живе на Львівщині. Він перший військовий в родині – здійснив свою дитячу мрію літати. “Мені довелося побувати в складі миротворчих військ ООН в Конго. Але це навіть не назвеш війною, хоча у 2012 під час першої ротації Бродівської бригади мій екіпаж підбили. На щастя, всі тоді залишилися живими, лише поранило перекладача. Я ніколи не думав, що в нас буде війна. І це зовсім інше, ніж місія в Африці. Там нас найняли, ми виконували накази з Нью-Йорку, а тут ти воюєш за свою країну, захищаєш свою землю. Ти розумієш, що коли ти не переможеш у цій війні, то воюватимуть і твої діти”, – каже Сергій.
…Були перші дні після вторгнення на Донбасі. 8 березня 2014-го майор Тітаренко заступив на нічне чергування в своїй частині в Бродах. Зайшов командир екіпажу й каже: “Маєш шолом, особисті речі? Через дві хвилини виїжджаємо”. Приїхали на аеродром, отримали карту й полетіли. З сім’єю, з вагітною дружиною Сергій не встиг попрощатися. На період бойових дій він був командиром екіпажу. Але на війні бракувало досвідчених штурманів, і його повернули на попередню посаду. Через півтора місяця, коли приїхав на ротацію, народився Юрчик.
У той час, коли Тітеренко був у відпустці, на Донбасі сталася трагедія, яку з болем пережила вся Україна. А в Бродах жінки вбрали чорні хустини. 2 травня над Слов’янськом загинуло п’ятеро бродівських літунів. Це були Сергієві колеги, побратими. “Я не вірив, що це сталося з ними, доки не з’явилися висновки експертизи, – згадує Сергій. – З тими хлопцями ми пройшли Конго. Це були непересічні люди. Сергій Руденко… Із ним літати було одне задоволення. У нас до секунди сходилися всі розрахунки. Із Русланом Плохотьком теж літали в одному екіпажі. З Сашком Сабадою в Конго разом були штурманами. Він був дуже веселим хлопцем, йому добре давалися іноземні мови. Англійську знав майже бездоганно, вивчив іспанську, трохи арабську знав. Тоді, в Африці, він з усіма знаходив спільну мову. Такі хлопці були… яскраві. Найкращі”. Наприкінці червня на Донбасі бродівський загін втратив ще трьох пілотів, які мали на борту дев’ятьох десантників. Серед загиблих був однокурсник Сергія – Дмитро Шингур. Але Сергієві про це сказали не відразу. Після поранення та операцій йому не можна було хвилюватися – він задихався.
“Українці своїх не кидають у біді”
Той бій майор Тітаренко пам’ятає до дрібниць. “4 червня ми пробивали дорогу 25-ій десантній бригаді. Ворог затискав її в кільце, треба було хлопцям допомогти. Допомогли… Потім ті ж десантники з 25-тки мене й витягували. Усе дуже добре пам’ятаю. Перший борт відстрілявся, дивлюся, по ньому ракета пішла, вцілила у випущені пастки, і машина зникла за лісом. Нам в цей момент треба було стріляти, ми відстрілялися – повертаю голову, а по нас – ракета. Вибухнуло раз, потім двигун зірвався, потім вибухнуло втретє, коли ми впали. Мене зламало навпіл, і вибратися я вже не міг. Вертоліт горів. Командир Валентин Цигульський відтягнув мене на метрів 15. Коли він мене тягнув, я бачив, як у нього на руці шкіра горіла… Зателефонували рятувальному екіпажу. Вони кричать: “Дай координати!”. А командир їм: “Які координати?! Злетиш і побачиш – тут факел видно кілометрів за 20″. Доки чекали на борт, приїхали десантники. Чуємо бетеер їде, а свої чи чужі – хто його знає. Страшно, звичайно. Я лежав у кущах, здається, це була акація. Вони від мене метри за три зупинилися. Побачив, як підбігли, із жовтими пов’язками на рукавах. Свої. Потім прилетів рятувальний вертоліт, повантажили мене. Потім забрали другий екіпаж, який вимушено сів. Два борти тоді збили. Один відновили. А від нашого залишилася тільки гарматка й шматок хвоста – все згоріло. Та й не дивно – він тричі вибухав й зі ста метрів гепнувся”, – розповідає Сергій.
У Харківському шпиталі Тітаренкові надали першу допомогу: зафіксували, вкололи знеболювальне, повантажили на літак, вирушили до Львова. У дорозі в одного з поранених почалася кровотеча. Довелося сідати в Києві. Виявилося, що це врятувало Сергієві життя, бо до Львова він міг не долетіти.
У Сергія були зламані кілька хребців. Лікарі сказали, що в Україні таке не оперують. Через волонтерів знайшли клініку в Німеччині, яка бралася за операцію, почали збирати гроші. “Один благодійник дав 35 тисяч євро на операцію, – розповідає Сергій. – Досі не знаю, хто це, але щиро йому вдячний. Решту 20 тисяч євро зібрали родичі й незнайомі доброчинці. Були такі зворушливі випадки. На День Незалежності прийшов дідусь – такий старенький, далеко за 80. Приніс листівочку і 65 гривень… Золоті в нас люди”.
У Німеччині теж знайшлися люди з доброю душею – українці, які допомагали родині Тітаренків. “Після операції був потрібен візок, на який у нас вже не було грошей. Коштував він 3, 3 тисячі євро. Його купила українська сім’я в Німеччині. Ці люди також допомагали нам з юридичними питаннями, бо ж знаєте: кому війна – кому мати рідна. Спочатку німці в документах взагалі написали, що я росіянин. Наталя пояснила, що я українець, причому постраждав на війні з росіянами. Відтоді ставлення помінялося кардинально. Навіть годувати стали краще. Приїжджали до нас в Карлсбад дівчата-українки. Їздили за 150 км, щоб робити мені масаж. Одна з Полтави, друга з Київщини. Ще одна українка-медсестра приходила, доглядала за мною. Українці своїх ніде не кидають. Не те, що росіяни”, – каже Сергій і пригадує випадок під час місії в Африці. Наших треба було терміново евакуювати, а росіяни порожніми бортами полетіли, залишивши їх під вогнем.
“Дружині казали, що вона божевільна, бо хоче поставити мене на ноги”
У німецькій лікарні Сергій вишивав – це було корисно для розвитку дрібної моторики. Ще в дитинстві навчився біля бабусь і тіток. Навіть в Африці сідав вишивати, щоб зняти стрес. Синові вишив сорочку, друзям дарував роботи. От і своїй Наталці вишивав плаття, та трохи не встиг… Ми зустрілися із Сергієм Тітаренком на дев’ятини за його дружиною Наталею. Упродовж року вона майже не відходила від нього, прикутого спочатку до ліжка, потім – до інвалідного візка. Він вижив, хоч кілька разів життя було на волосині, а от Наталі не стало.
“Може, якби зі мною не сталося цього, то ми б швидше помітили хворобу, звернулися до лікарів і врятували її, – картає себе чоловік. – Але вже нічого не зміниш. Тепер треба закінчити її справу. Вона мріяла поставити мене на ноги. Один лікар якось сказав, що їй треба до божевільні, якщо вона думає, що я буду ходити. А вона вірила. До останнього”, – розповідає Сергій.
Вони познайомилися на службі. Наталя теж була військовослужбовцем, хронометражистом в частині. А невдовзі одружилися, повінчалися. “Кожна людина певною мірою є егоїстом, і тільки маленький відсоток живе для інших. Наталя ж повністю присвячувала себе сім’ї. Після поранення завжди була поруч – у Києві, в Німеччині, потім удома. Дружина сварила мене, коли я розклеювався і казав, що даремно вижив. Вона займалася всіма моїми справами, оберігала від стресів. Ми були дуже близькими. От єдине тільки, що не нажили свого житла…”, – побивається льотчик.
Сергій Тітаренко зараз вчиться сам давати собі раду. Він хоче нарешті вирішити всі питання з отриманням квартири – Міністерство оборони пообіцяло йому помешкання, однак через бюрократичну тяганину він не може отримати ордер. Він прагне сам піклуватися про дітей, які тепер без мами. Однак для цього йому треба стати на ноги.
“Мене ще зарано списувати. Лікарі кажуть, що є спеціалісти, які можуть поставити мене на ноги, зокрема в США. Кажуть, час лікує, але не в моєму випадку. Що далі відкладати, то менше шансів на одужання”, – розповідає Сергій.
Йому й далі сниться те 4 червня 2014-го. Але зараз бойовий літун майор Сергій Тітаренко розуміє, що той бій був не останнім. Поки що він живе в друзів у Бродах, які спорудили для нього дерев’яний пандус на східцях, щоб міг виїздити на подвір’я. Сергій каже, що зробить все можливе, аби стати на ноги, облаштувати власний дім й виховувати у ньому дітей.
P.S. Номер рахунку в Приватбанку 4731 2171 0494 7732 на ім’я Сергія Тітаренка.
Ірина Сех, голова об’єднання українок «Яворина»:
– Про історію Сергія Тітаренка я дізналася від одного з волонтерів. Тоді Сергій уже мав виписуватися із львівського шпиталю, але повернення додому його не тішило. Признався, що не має, куди повертатися. До власного житла не дослужився , а досі його сім’я із двома дітьми жила в батьків дружини у маленькій квартирці на 5-му поверсі без ліфта. Ми почали збирати кошти, організували благодійні концерти, ярмарки на підтримку льотчика. Водночас стукали в усі двері, щоб домогтися виділення помешкання для героя. На наше прохання народний депутат України Олег Осуховський скерував запит до Міністерства оборони. За якийсь час надійшла відповідь: родина Сергія отримає житло в новозбудованому будинку! Через депутатів-свободівців у Бродівській районній раді домоглися виділення з бюджету 100 тисяч гривень для важкопораненого земляка – гроші йому потрібні на реабілітацію, а також, щоб довести до ладу майбутню квартиру. Я звернулася до керівництва Львівщини з проханням виділити кошти з обласного бюджету для Сергія й сподіваюся, що це звернення не залишиться поза увагою… Бачу, як мужньо цей воїн сприймає удари долі. Він прагне стати на ноги, щоб виховувати дітей, які залишилися без мами. Нам треба тільки трохи йому допомогти…
Леся Федів. З газети ВО “Свобода”