Чим живе кіровоградська “Яворина”. Ще торік у травні відбулися установчі збори об’єднання українок “Яворина” Златопілля (Кіровограду). З того часу жіночий рух в області неабияк розвинувся: яворинки співпрацюють з волонтерами, плетуть сітки, відвідують родичів загиблих вояків, оформлюють для них пільги і, що важливо, організовують у школах різноманітні акції, виховуючи молодь національно свідомою. Про основні напрямки роботи громадської організації та мотивацію жінок, які долучаються до неї, розпитуємо в Наталії Терновенко – очільниці об’єднання, сестри загиблого в російсько-українській війні свободівця Миколи Томака з Новоархангельська.
– Пані Наталю, чи багато жінок долучилися до об’єднання українок “Яворина” на Кіровоградщині?
– Одразу після установчих зборів у Львові, які відбулися торік 10 травня, ми з дівчатами зібралися в обласній бібліотеці і шляхом голосування мене обрали головою Кіровоградської обласної організації. Зараз у нас уже є кілька активних осередків, нещодавно зареєстрували окремий підрозділ у місті Помічна Добровеличківського району, який очолила ініціативна жінка Неля Смалій. Задум створити осередок у цьому місті виник не спонтанно. Спочатку на запрошення місцевих жінок “Яворина” Кіровоградщини приїхала до них в гості. Результатом гостювання стала десятиметрова маскувальна сітка, яку передали на передові позиції воякам “Карпатської Січі”. А сьогодні дівчата з Помічної беруть активну участь у громадському житті містечка: організовують запити, прохання, підтримують мешканців міста. Нещодавно добилися, аби не закрили їхню місцеву лікарню.
Найближчим часом також плануємо реєструвати осередок Новоархангельського району (для цього має бути щонайменше троє людей, які працюють постійно). Офіційних членів організації на Кіровоградщині в нас 12, але це лише ті жінки, які подали свої документи на реєстрацію. А нас, звичайно, більше – близько 40 осіб. Річ у тому, що ми реєструємо тільки ті осередки, які активно працюють, а до них зазвичай ще долучаються дівчата з інших міст – зі Знам’янки, Новгородки, Новомиргорода…
– І що ж устигли за цей час зробити?
– Ми об’єдналися, щоб допомагати нашим захисникам та їхнім сім’ям. Співпрацюємо з волонтерами, відправляємо на фронт необхідні речі, починаючи від продуктів. Плетемо маскувальні сітки й часто робимо це в парках. Для чого? Щоб нагадати перехожим, що в нас військові дії на сході й що хлопці потребують допомоги. Також відвідуємо сім’ї, які втратили близьких на війні. Нещодавно вітали з днем народження сина загиблого на Донбасі Віктора Голого зі Знам’янки – 11 січня Мирославчикові виповнилося 3 рочки. Вдові Юлі важко, але вона молодчина, тримається. Окрім друзів, їй допомагають свободівці, які не залишають у біді.
Важливим напрямком діяльності на Кіровоградщині вважаємо національно-патріотичне виховання дітей та молоді. Адже якщо діти ростимуть серед української символіки, всюди чутимуть українську мову, наші пісні й читатимуть українську літературу, то ніколи не візьмуть до рук прапор ворожої держави. Тож у Новоархангельському районі у вересні оголосили серед учнів шкіл районний конкурс на кращий патріотичний твір на тему “Ми на своїй землі”. Прив’язали його до Дня захисника України і вручали переможцям нагороди на святкуванні в районному будинку культури 14 жовтня. Паралельно оголосили акцію “Листівка солдату”. Разом з волонтерами з Новоархангельського району й волонтерською організацією “Разом” з Умані організували передачу цих листівок на фронт. Коли мені приходять фотографії або відгуки від бійців, я одразу повідомляю про це школу. Учням дуже приємно! Бо ж коли приносять свої малюнки чи листівки, питають: “А вони справді потраплять до солдатів?”. Оцей теперішній сплеск патріотизму треба роздмухати, як вогонь, підтримати, щоб він не згас. З дітьми треба дуже серйозно працювати, бо за два-три роки вони підуть голосувати, вирішуватимуть долю країни. Від того, як ми їх зараз виховаємо, – залежатиме наше майбутнє.
…Ці акції організовуємо не лише з метою національно-патріотичного виховання, вияву поваги до наших захисників, а й щоб підтримати розвиток української мови в регіоні. Бо сам Кіровоград, як і великі міста в області, на 60% російськомовний. Українською розмовляють переважно в селах. Тому мова як фундамент розвитку держави потребує підтримки. У тих областях, де про неї забули, тепер маємо війну…
– Чи працюєте з демобілізованими хлопцями, які повернулися з війни?
– Звісно. Багатьом з них допомагаємо оформлювати пільги, отримати земельну ділянку, розв’язуємо проблеми з дитсадочками. Зараз проводимо безстрокову акцію серед шкіл району зі збору кришечок, які здають на підприємство у Черкасах, а потім переказують кошти на виготовлення протезів хлопцям.
У листопаді при всіх райдержадміністраціях організували центри надання допомоги учасникам АТО. Керівником такого центру обов’язково має бути волонтер, щоб координувати роботу структурних підрозділів: військкоматів, центрів зайнятості. У нашому районі таку посаду запропонували мені, і я погодилася. Тепер очолюю центр надання допомоги учасникам АТО при Новоархангельській райдержадміністрації. На цій посаді можу офіційно звернутися в будь-який структурний підрозділ адміністрації, у службу соціального захисту, щоб розв’язати конкретні проблеми військовослужбовця. Усяку корисну інформацію: де можна пройти безкоштовну медико-психологічну реабілітацію, отримати путівку на відпочинок чи лікування, – я одразу передаю дівчатам-яворинкам, щоб вони теж могли максимально допомогти військовим, з якими працюють.
– Чого найбільше не вистачає?
– Фахових психологів. Хлопці повертаються й потребують психологічної реабілітації. Завдяки київським волонтерам нам вдалося влаштувати трьох місцевих вояків на медико-психологічну реабілітацію у київську клініку професійних захворювань при Академії меднаук. Повернулися дуже задоволені, щиро дякували й гарно відгукувалися про військових психологів цього закладу. Військові психологи повертають хлопців до життя: в сім’ю, до родини, в суспільство. Бо самотужки їм це зробити важко. Особливо тим, які пройшли через активні бойові дії чи полон. На жаль, не всі чоловіки розповідають про психологічні проблеми. Якщо в нього здорові руки-ноги, він цілий повернувся з війни, то й усе, мовляв, гаразд. Тому робимо інформаційні листки й роздаємо їх, щоб людина могла напряму зателефонувати й отримати допомогу.
– Я так розумію, що в “Яворині” є жінки, родичі яких воюють, можливо, навіть загинули на війні. Яка Ваша мотивація – чому вирішили долучитися до організації й навіть очолити її?
– Першочергово в організацію вступали дружини чи матері тих, хто служить на сході, або ж члени сімей загиблих. Коли ти зайнятий, коли переймаєшся проблемами інших, – легше переживаєш свої власні тривоги… 21 листопада 2014 року під Горлівкою загинув мій брат. На вісім років молодший за мене. Я живу з мамою й донькою. Брат у нас був не тільки господарем вдома, а людиною, з якою я ніколи в житті не сперечалася. Ми дуже добре розуміли одне одного… У нього були золоті руки, дома все зробив сам: стелю, плитку на стінах, теплу підлогу. Знаєте, на початку квітня, коли в лісах цвіли проліски, – ми їздити на природу. Просто в цей час обоє святкували дні народження: я 6 квітня, а він – 9. І першої весни по його загибелі було дуже важко… Тож коли мене запросили в травні на установчі збори до Львова – охоче поїхала. І потрапила в коло людей, які зрозуміли…
– Розкажіть про нього: коли пішов на війну, де воював.
– Після того, як у новинах показали, що в Криму блокують військові частини, брат одразу пішов у військкомат. Це була неділя 2 березня 2014 року. Потрапив у 34-й добровольчий кіровоградський батальйон. 19 серпня його поранили. Спочатку був у Харківському, потім у Вінницькому госпіталі. Йому зробили кілька операцій – виймали осколки. 26 серпня ми його забрали додому, 29-го в нашій районній лікарні зняли шви, а 8 вересня він уже чергував на блокпосту. Микола був заступником командира взводу, молодшим сержантом. Коли було важко, деякі люди питали маму, чого ми його туди пустили. Але якби ми спробували не пустити – то він би певно образився і все одно зробив так, як вважав за потрібне. Звичайно, ми хвилювалися. Не лягали спати, поки він не зателефонував.
У листопаді братові дали невеличку відпустку – 10 днів. Він мав бути до 11 листопада вдома, але 7 числа загинув хлопчина з його блокпоста – кіровоградець. На другий день після похорону Коля сказав, що їде. Я вже потім у медичних документах прочитала, що йому треба було місяць пройти реабілітацію: шкандибав на поранену ногу. Коли їхав, мав такий вигляд, наче той хлопчина загинув, бо Колі не було поряд. 12 листопада брата показували в новинах: була пряма трансляція з-під Горлівки. Ми так раділи, знайомі дзвонили. А 21 листопада його не стало – там відбувалися сильні обстріли. Отримав орден за мужність 3-го ступеня, але що той орден…
…Насамкінець скажу таке. Ми, жінки, насправді можемо багато. Коли в нашу родину прийшло велике горе, я зрозуміла, що найкращий рятунок від туги й суму за братом – це щоденна праця задля наближення перемоги у війні, яка забрала його життя. Не кожна людина може взяти до рук зброю і йти воювати. Але об’єднавшись, ми зможемо принести позитивні зміни для України.
Розмовляла Леся Басараб. Газета ВО “Свобода”